У дошкільному навчальному закладі «Казка» функціонує етнографічно-краєзнавчий міні-музей «Українська світлиця». Створено міні-музей силами працівників дитячого садка та батьків вихованців, які постійно  поповнюють його новими експонатами.

Мета: формувати уявлення вихованців дитячого садка про традиційне житло та побут українців; знайомити  дітей з українськими народними ремеслами, з їх історичними витоками та сучасним використанням; поглибити та закріпити знання  малят про елементи українського національного вбрання, про народні символи та обереги; збагачувати словниковий запас дітей назвами предметів українського побуту, одягу; виховувати інтерес до особливостей старовинної національної оселі, почуття  поваги  до українських народних звичаїв,  обрядів, традицій, до людей творчої праці; прищеплювати бажання вивчати історію рідного краю, зацікавленість витворами мистецтва українських майстрів, рукодільниць; заохочувати дітей до творчості.

   Основні завдання міні-музею:

·       розширення і поглиблення знань дітей про культуру, побут, ремесло українців;

·       формування в дітей розуміння нерозривності зв’язку між минулим, сучасним і майбутнім;

·       виховання в дітей  почуття поваги до культурної спадщини свого народу;

·       формування єдності  пізнавального, естетичного та дієво-практичного компонентів особистості дитини;

·       активізація процесу переходу від бачення краси до її активного втілення в різних формах життєдіяльності дітей.

     

Зміст, оформлення та призначення «Української світлиці» відповідають віковим категоріям вихованців дитячого садка. Експозиція розділена на осередки, кожний з яких виконує свою пізнавальну та виховну функцію. Осередок являє собою тематичну виставку предметів побуту, які можуть використовуватись в навчальному процесі:

·        Український віночок

·        Український одяг

·        Український посуд

·        Український рушничок

·        Українські символи

Функціонування міні-музею дає можливість вихователям дитячого садка використовувати представлені в ньому матеріали в освітньому процесі.

 Зокрема, важко переоцінити значення екскурсій до міні-музею з метою підготовки до занять художньо-естетичного спрямування. Так, перед заняттям на тему «Маленькі гончарі» діти розглянули в міні-музеї глиняний посуд, дізналися про його призначення,  ознайомилися з властивостями глини. Тож їм набагато цікавіше було виконувати завдання – ліпити посуд з пластиліну. Так само зацікавлено працювали діти на занятті «Прикрасимо сорочку-вишиванку», добираючи кольори, щоб розфарбувати малюнки із зображенням українських вишиванок. Адже перед тим вони побували в музеї, де вихователь розповіла про український національний одяг та його елементи, про декорування української сорочки, про символіку кольорів. Запам’яталися вихованцям дитячого садка й заняття «Прикрасимо тарілочку», «Рушник – оберіг оселі» (малювання),  «Куманець», «Калина – символ України» (ліплення), «Сорочка-вишиванка» (аплікація). Адже діти бачили  в міні-музеї предмети, які потрібно було розфарбувати, виготовити з пластиліну чи наклеїти на паперову основу.

Знання та враження, отримані дітьми в міні-музеї «Українська світлиця», стають у пригоді й під час занять інтелектуально-мовленнєвого та соціально-природничого спрямування.  А під час святкових концертів вихованці дитячого садка охоче виконують народні пісні, танці, вдягнувши українські костюми.

До речі, наш міні-музей подобається не лише вихованцям дитячого садка, а й учням, учителям Чайкинського НВК та батькам.

 Матеріали для екскурсій:

Український віночок – дівочий святковий головний убір. Вінки плели з живих або штучних квітів, з кольоровими стрічками.

Вінок – в українців символ життя, долі, життєвої сили; сим­вол дівоцтва. Вінок є також є символом довершеності:

А в цьому домочку, як у віночку:

Тут господар – багатства володар,

Тут господиня – червона калина,

Тут дівочки – як квіточки,

Тут синочки, як колосочки!

Здавна повелося, що традиційний український вінок має бути з 12 квіток, кожній з яких надано певного символічного змісту.

Деревій – перша квітка українського віночка. Славен він тим, що має цупке стебло, проростає та цвіте всюди. Мабуть то­му і вважають його символом нескореності українського духу.

Барвінок – дуже шанована в українців квітка. її блакитний погляд супроводжує нас від самого народження: колись барвінок кидали у першу купіль хлопчика-немовляти, щоб ріс малюк гар­ним, сильним та сміливим. Також пучечки барвінку вішали над дверима та вікнами, щоб вберегти оселю від злих сил. А вічнозе­лене барвінкове листя нагадувало нашим пращурам про безсмер­тя людської душі. Ось чому барвінок – символ життя.

Безсмертник у віночку – символ здоров'я,  ромашку вплітають як символ доброти і ніжності. Вишневий цвіт – то невмируща материнська любов. Без калинового цвіту чи грон ягід також не може бути українського віночка, бо калина –то пі­сенний образ самої України. Вишневий цвіт, калина та ромашка, переплетені тендітними вусиками хмелю, вважаються втіленням прекрасної душі нашого народу.

Ружа, мальва та півонія символізують в оздобі українських дів­чат віру, надію та любов. Про них навіть складено в народі легенду.

Про красиву дівчину в Україні завжди казали: «Вона така гар­на, наче в любистку купана». Існує повір'я, що любисток – при­воротне зілля, за допомогою якого дівчина може привернути до себе хлопця. Через це в народі цю квітку іноді називають любчик. Любисток – символ дівочої відданості.

Синьоокі волошки завжди приваблювали своєю тендітною скромною красою. Цю квітку можна зустріти у житньому полі, де лагідно шепочуться стиглі колоски, що радіють яскравому сонеч­ку. Синій колір волошки символізує чисту радість та сподівання, що живуть в кожній людській душі. Про любисток та волошку ка­жуть, що колись вони були парою птахів і провіщали щастя й вір­не кохання. Та заздрісні лихі люди забажали впіймати цих птахів, щоб тримати щасливу долю лише біля себе. Проте, потрапивши в сітку, волошка та любисток раптом перетворилися на тисячі іс­корок, які розлетілися по всій землі і проросли привітними квіт­ками. З того часу кожній людині вони дарують свої добрі чари.

Останньою квіткою українського вінка є мак. Ця квітка уособ­лює собою вічну боротьбу між добром і злом. Чорна серцевина – то ненависть, а червоні пелюстки – палка любов. Ошатними пе­люстками огорнута серцевина – то любов долає ненависть, не дає їй заволодіти душею людини.

Плести віночок – то ціла наука і дійство. Наші прабабусі зна­ли різні секрети: як плести вінок і коли, як зберігати квіти у він­ках. Та окрім квітів неодмінною прикрасою віночка є кольорові стрічки, кожна з яких також має в ньому певне місце та значення.

Першою у вінку – посередині – в'язали світло-коричневу стрічку. Вона вважається символом землі-годувальниці. Побіч від коричневої в'язали дві жовті – символ сонця. Побіч жовтих пле­ли світло-зелені – символ краси і молодості, далі –  сині та бла­китні – символи води та неба. За блакитною стрічкою слідувала оранжева – символ хліба, фіолетова – символ мудрості, роже­ва – символ щирості та привітності. Останніми в'язали червоні стрічки – символ добробуту та багатства.

За традицією,  носити віночок дівчатка починали з трьох років. І саме цей перший вінок плела для своєї донечки мати. Намочу­вала його в росах, коли на небі сонце зійде. І так купала вінок сім днів, а тоді до скрині клала. У віночок вплітала чорнобривці, незабудки, барвінок, ромашки. Кожна квіточка лікувала дитину: чорнобривці допомагали позбутися головного болю, незабудки та барвінок зір розвивали, а ромашка серце заспокоювала.

У чотири роки плівся інший вінок –  до нього доплітали без­смертник, листочки яблуні. Для семирічної дівчинки плели ві­нок із семи квіток і вперше квіт яблуні вплітали. У центрі було гроно калини – символ краси дівочої, потім квіти незабудки, що означало «Я належу до тебе, мій роде!», а також квіти барвін­ку, любистку, чорнобривців чи нагідок, безсмертник. А от вінок із фіалок носили дівчата, яким виповнилося чотирнадцять років.

Крім «вікових» вінків, що плелися відповідно до років дити­ни, в Україні існували ритуальні, звичаєві, магічні вінки. Усього 77 видів українського вінка.

Особливо ошатним був вінок нареченої. Весільний віночок дівчата одягали лише раз — на власне весілля. Квітами, які таїли в собі магічну силу кохання, квітчали голову молодої. При цьому співали:

В долину, дружечки, в долину

Та по червоную калину.

Та щипайте руту-м'яту зелененьку,

Обквітчайте дівчину молоденьку.

Купальський вінок символізує молодість, кохання, сподіван­ня на щасливу долю:

Ой на Івана, ой та на Купала

Котилася зоря з неба, та й на воду впала.

А дівчина за водою пустила віночок,

Заплуталась ясна зірка в зелен барвіночок.

А дівчина-чарівниця на долю гадала,

Як узріла ясну зірку, так і заспівала.

У давнину казали, що вінок обов'язково має бути з живих квітів. Усі вони мають цілющі властивості, тож такий головний убір, що нагадує сонце, захи­стить дівчину від різних хвороб, згубного ока й недоброго духу.

Український одяг

       Українська дівчина одягала спершу сорочку, далі спідницю або плахту, потім запаску, зав’язувалася поясом і наостанок одягала корсетку. На ноги взувала чобітки, голову прикрашала вінком, на шию вдягала намисто.

Типовий одяг українського парубка  складався з сорочки,  довгої або короткої, штанів, свити з сукна, кожуха. На голови одягали в'язані, пле­тені або валяні шапки – клобуки, на ноги – личаки.

Необхідною приналежністю і чоловічого, і жіночого костюма був пояс.

Вбрання заміжніх жінок  складалось із довгої з рукавами сорочки, як поясний одяг використовувалися незшиті шматки тканини.   На голову вони вдягали пової з  рушників – очіпки.

А звичайна українська сорочка – зовсім не звичайна! Тканина сорочки і вишивка, і навіть колір ниток мали чарівну силу. Сорочки вишивали, і шитво було непростим. Серед ниток обов’язково мала бути червона, бо цей колір вважався чарівним оберегом.  

 Український посуд

Ким наші прадіди були?

Хто краяв сукні, став Кравець,

Хто шив взуття, прозвали Швець,

Котли виготовляв Котляр,

А ківшик для води – Ковшар.

Кушнір кожухи добре шив,

А Слюсар дерево різьбив,

Для сала бодню збив Бондар,

Горщик випалював Гончар.

Трудились зранку й до зорі

Землі твоєї трударі.

Гончарство здавна було одним з основних ремесел на території України. Пам'ятки археології свідчать, що ще в доісторичні часи первісна людина використовувала примітивний ліплений посуд для задоволення власних потреб. Зразки побутової кераміки часів Київ­ської Русі засвідчують досить високий рівень розвит­ку цього ремесла. Вироби, ліплені руками, зустрі­чаються дуже рідко. Більшість виробів з глини виго­товлялася на гончарному крузі з використанням спеціалізованого гончарного горна. Це були переваж­но побутові речі — різноманітні горщики з виділени­ми шийками і вінцями, корчаги, миски, сковорідки, покришки, іграшки, тощо. Поряд із простим глиняним посудом виготовляли і більш ху­дожній — амфори, полив'яні глечики, полив'яні плитки, які замінили мозаїку і широко використо­вувались в інтер'єрах церков.

         Найуживаніші на Україні гончарні вироби:

Макітра – велика глиняна посудина з широким дном та закругленим пуком. У макітру клали вареники та інші наїдки.

Куманець – дископодібна глиняна посудина для рідини. Є переважно святковим або декоративним посудом, який оздоблюють розписом.

Глечик – глиняна посудина для зберігання рідини. Має нешироке дно, від якого стрімко здіймається і широко розходиться пук. Далі пук круто звужується й завершується високою прямою шийкою з довгим носиком чи без нього.

Кухлик – невелика посудина з розширеним унизу пуком та з вухом.

 Український рушничок

Рушник у нашому побуті живе й сьогодні. Його використовують на весіллі, під час  проводів до армії. З хлібом-сіллю на рушнику зустрічають дорогих гостей. Добре було б, якби жінки та дівчата в кожній сім’ї повернулися до чудової традиції вишивати ці ошатні обереги. Адже здавна  ознакою охайності, працьовитості  кожної господині вважалися прибрана хата й чистий рушник напохваті.

 Відповідно  до функцій, які вони виконували, рушники мали свої назви. Наприклад, для витирання обличчя і рук – утирач, посуду і стола – стирок, для прикра­шення образів, фотокарток, портретів – покутник,  для шлюбних церемоній – весільний, для похоро­ну – поховальний, для пов'язування сватів –  плечо­вий.  Дарунковим рушником перев’язували кумів і гостей, запрошували на весілля. Весільний рушник кожна дівчина готувала сама.

Рушники були своєрідною освятою початку справи чи її закінчення.  Так, при зведенні хати руш­никами застелялись підвалини, хлібом-сіллю на руш­нику освячувався початок жнив, на рушниках опускалась домовини з небіжчиком, рушниками скріплювали купівлю-продаж. Вишивати рушники, сорочки матері навчали дочок змалечку.  

 Українські символи

  «Без верби та калини нема України», – говорить народне прислів’я про наші найвідоміші народні символи.

Верба – гарне та горде дерево, що росте в низинних місцинах здебільшого поодинці або ж рядочком над річкою чи ставком. Воно з сумом промовляє до людського серця, нагадуючи про розлуку та сльози. Верба – ніби позначка води на землі. Тому й криницю завжди копали під вербою. На сухому це дерево не ростиме. А ще верба дала назву одному з найшанованіших у народі  свят – Вербній неділі. У цей день і дорослі, й малі несуть гілочки верби до церкви, а після освячення стукають  ними один одного, бажаючи здоров’я і достатку: «Не я б’ю – верба б’є. За тиждень – Великдень. Будь здоровим, як верба, красивим, як вода, а багатим, як земля». 

Калина споконвіку в Україні була символом краси, достатку, вірності, працелюбності. Калиною прикрашали весільний коровай. З її деревини робили колиски, сопілки. Цей кущ у народі знають і як лікарську рослину. За чудову красу та цілющі якості українці шанували калину й оспівували в піснях. А скільки легенд про цю дивовижну рослину передається з покоління в покоління!