Слова розкривають таємниці

Хто досліджує писемні пам'ятки. Усе залишене людиною використовують історики у повсякденній праці. Найціннішим скарбом вони вважають писемні пам'ятки.

Помітне місце серед них займають рукописи - праці, написані власноруч. Рукописну спадщину вивчають палеографи - фа­хівці з палеографії. Слово «палеографія» грецького походження і складається з двох слів: «палео» - давній, «графо» - пишу. Отже, можна стверджувати, що палеографія вивчає писемні пам'ятки давнини. Палеографи досліджують, як змінювалося письмо, фор­ма літер, матеріал, на якому писали, знаряддя письма, оздоблення текстів. Щоденна праця палеографів дозволяє відновити втрачені пам'ятки, розшифрувати написи на окремих предметах, зробити писемні джерела зрозумілими й доступними в користуванні.

Як і на чому писали в давнину. Писемність на Землі виникла понад 5000 років тому. За цей час зібрано чимало пам'яток, що розпові­дають нам про минуле. У багатьох народів світу були свої знаки, якими вони писали. Мали вони і свій матеріал для письма.

Перше письмо, яке придумали люди, було малюнкове. За допомогою малюнка розповідали про важливі події: господарську діяльність, полювання, війни, хвороби тощо. Кожне слово або словосполучення позначалося окремим малюнком. Малюнки наносили на стіни печер, поверхню кісток, посуд, дерев'яні дощечки.

Багато сотень років тому писали на глиня­них табличках. Розмочували глину. Робили з неї невеликі пластини і на мокрій поверхні спеціальними паличками видавлювали знаки. Потім такі таблички сушили на сонці або об­палювали на вогні. Це робило їх міцними. Ні дощ, ні спека для таких табличок не були страшні. Але вони могли розбитися. І крізь віки до нас дійшло чимало таких пам'яток. В окремих країнах навіть збереглися «глиняні» бібліотеки.

Для письма використовували і папірус. Папірус - це слива. Вона не росте на території нашої країни, її зарості мандрівники знаходили в Єгипті. Стебла папірусу розрізали на тоненькі смужки і склеювали одну з одною у своєрідні аркуші. Іноді склеєні стрічки досягали де­сятків метрів завдовжки. Писали на папірусі спеціальним чорнилом.

Окремі народи користувалися дерев'яними дощечками. їхню по­верхню змащували воском, а потім видряпували букви металевою паличкою. Щоправда, вберегти такі «аркуші» було важко. їх легко нищили сонце та вогонь.

                                       

                                  Книжкова справа в Україні.

На території України в давнину традиційним матеріалом для письма були кора берези (береста) та пергамент. Берестяні грамоти - писемні пам'ятки на корі берези - збереглися погано. Археологам в Україні вони трапля­ються рідко. Інша справа - пергаментні книги. Пергамент ви­готовляли з телячих шкур і спочатку завозили в Україну з грецьких міст. Понад 700 років тому його навчилися робити і в нас. Тисячі рукописних книг на пергаменті зберегли бібліотеки Київської Русі. Одна з перших таких книгозбірень відкрилася у 1037 році у Софійському соборі міста Києва.

На Русі книги переписували в монас­тирях. Над цією справою працювали десятки переписувачів. Крім перепису­вачів та палітурників тут трудилися перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамент, ювеліри. Книги коштували дорого. За одну можна було купити великий міський будинок або 12 гектарів землі.

З XVI століття на українських зем­лях з'явилися друковані книги. Дру­карство було започатковане також при монастирях, церквах і в маєтках замож­них людей. З появою паперу і механіч­ного тиражування книги стали дешев­шими й доступнішими для більшої кількості людей, ніж це було раніше.

Тисячі книг минулих століть сьогодні зберігаються в бібліоте­ках, музеях та архівах.

                                  Живе слово історії

«Живим словом історії» справедливо називають усні джерела, до яких ми відносимо міфи, перекази, легенди, казки, пісні. Дехто може стверджувати, що таке дже­рело не приверне увагу дослідників, але це не так. Усні джере­ла, які становлять основу народної творчості, дають багато інформації. Міфи можуть розповісти нам про уявлення давніх людей, фантастичних істот і божества. Народні перекази, ле­генди оповідають про життя людей, їхні героїчні походи. В піснях, думах є чимало цікавого про побут народу, господарсь­ку діяльність, свята, героїв тощо.

З літописів відомо, що в давнину на території України влада­рювали князі. Кожен князь мав військо (дружину). Охоче йшла до війська молодь. Князь платив воїнам за службу і після вда­лих походів ділив із ними здобич. Підтвердженням цих слів є народна пісня, що дійшла до сьогодення.

Із Волощини йде - волики веде, з Німеччини йде - грошики несе, з Туреччини йде - коники веде. Ой воликами на хліб робити, а грошиками війську платити, а кониками з військом ворога бити. Перебирає між кониками: котрі ліпші, то собі бере, котрі гірші, служейкам дає. Писемні та усні джерела є справжнім скарбом у дослідженні історії.